Зміни до постанови Пленуму ВСУ № 7

Пленум ВСУ вніс зміни та доповнення до постанови від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ». Відповідна постанова прийнята 19 березня 2010 р. № 2.

З практичної точки зору, нагальна потреба у перегляді постанови №7 виникла вже давно, оскільки численні зміни внесено до Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України. Важливим є ряд положень, якими доповнено постанову, виходячи з аналізу та узагальнення судової практики в галузі земельних та пов'язаних з ними відносин за останні роки, із врахування змін та доповнень до законодавства.

Так, відповідно до п. 7 постанови, суд не може вирішувати  питання,  віднесені  до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування,  зокрема  про  передачу земельних  ділянок у постійне користування,  оренду,  укладення чи поновлення договору  оренди  земельної  ділянки,  зміну  цільового призначення землі тощо. Суд вирішує такі питання по суті тільки якщо це відповідає закону.

Останніми роками поширились випадки, коли органи місцевого самоврядування, намагаючись перерозподілити права на землю, скасовували, вносили зміни, доповнювали раніше прийняті рішення, навіть багаторічної давності. З цього приводу ВСУ у пункті 8 постанови зазначив, що при вирішенні в судовому порядку питання про недійсність документів,  виданих  на  підставі  переглянутого  рішення  органу виконавчої  влади чи місцевого самоврядування про скасування свого рішення,  за яким земельна ділянка була  неправомірно  одержана  у власність чи користування, слід враховувати Рішення Конституційного  Суду  України від 16 квітня 2009 р.  № 7-рп/2009 (справа  про  скасування актів органів місцевого самоврядування),  відповідно до  пункту  5  мотивувальної  частини якого  органи  місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення,  вносити до них зміни, якщо  відповідно до приписів  цих   рішень виникли правовідносини,  пов'язані  з реалізацією  певних  суб'єктивних  прав  та  охоронюваних  законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Крім того, рішення органів  виконавчої  влади  або  органів   місцевого самоврядування перерозподілити землю інакше після встановлення меж земельних ділянок у натурі (на  місцевості),  одержання  власником або землекористувачем документів,  що посвідчують право на них, та державної реєстрації,  не може бути підставою для припинення права власності  на  земельну  ділянку  або права користування земельною ділянкою як повністю, так і частково, оскільки визначений статтями 140, 141 ЗКУ перелік підстав для цього є вичерпним.

Слід також взяти до уваги, що, як зазначено в пп. «в» п. 18 постанови, з 1 січня 2002 р. відповідно до статті 125 ЗК право користування земельною ділянкою виникало після одержання  її власником  або  землекористувачем  документа,  що  посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення  договору оренди,  їх  державної  реєстрації  та  встановлення меж земельної ділянки в  натурі  (на  місцевості),  а  з  2  травня  2009  р.  у відповідності  із  Законом України від 5 березня 2009 р. № 1066-VI право власності на земельну  ділянку,  а  також  право постійного   користування   та   право  оренди  земельної  ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Окремо заслуговують на увагу деякі нові пункти постанови. Так, у пункті 18-2 постанови суд чітко зазначив, що окрема  земельна  ділянка,  одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю,  а  не  спільною сумісною власністю подружжя,  оскільки йдеться не про майно,  нажите подружжям у шлюбі,  а  про  одержану громадянином частку із земельного фонду.

У п. 22-2 деталізовано питання щодо вирішення справ про встановлення земельних сервітутів. Вирішуючи спори про  встановлення  сервітуту,  суд  має враховувати, що земельний сервітут встановлюється відносно певного об'єкта і не залежить від власників цих  об'єктів,  оскільки  його дія  зберігається  у разі переходу прав на земельну ділянку,  щодо якої його встановлено, до іншої особи,  а при встановленні особистого сервітуту права  закріплюються  за  певною особою  і  він  припиняється  внаслідок  її  смерті. Встановлюючи земельний  сервітут  на  певний  строк  чи   без зазначення  строку  (постійний),  суд  має  враховувати,  що метою сервітуту  є  задоволення  потреб  власника  або  землекористувача земельної   ділянки   для   ефективного  її  використання;  умовою встановлення є неможливість  задовольнити  такі  потреби  в  інший спосіб,  і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи,  що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Загалом, внесення змін та доповнень до вказаної постанови сприятиме правильному вирішенню справ, пов'язаних із земельними відносинами, та однозначному застосуванню законодавства, виходячи із сучасних реалій розвитку земельно-правових норм.