Правовий статус земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, набутих громадянами до 1 січня 2002 року

Оформлення прав на землю – одне з найактуальніших питань, які цікавлять громадян. Проведення земельної реформи, прийняття ряду змін до Земельного кодексу України, ряду нормативно-правових актів, які регулюють земельні правовідносини, зміна в Україні правових засад землевласності та землекористування призвели до того, що органи державної влади та місцевого самоврядування подекуди неправильно трактують правовий статус окремих земельних ділянок, порядок та підстави набуття їх у власність та користування, що призводить до порушення прав землевласників та землекористувачів. Це, зокрема, стосується земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, набутих громадянами до 1 січня 2002 року.

У контексті наведеного питання хочеться зазначити наступне.

Земельний кодекс Української РСР (ЗК УРСР) від 8 липня 1970 року у статті 3 передбачав, що земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Відповідно до статей 13-15 ЗК УРСР земля в Українській УРСР надавалась громадянам СРСР в безоплатне користування. Землекористування могло бути безстроковим або тимчасовим (короткостроковим і довгостроковим). Стаття 20 ЗК УРСР передбачала, що право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств, організацій та погосподарських книгах сільських Рад.

Стаття 50 ЗК УРСР передбачала, що землі сільськогосподарського призначення надаються у безстрокове користування громадянам для ведення особистого господарства без застосування найманої праці. Крім земель, наданих у безстрокове користування, громадянам могли надаватись землі і в тимчасове користування.

Земельний кодекс Української РСР від 18 грудня 1990 року у статті 7 передбачав право постійного (без заздалегідь встановленого строку) та тимчасового користування  (короткострокового і довгострокового). Крім того, земля могла надаватись у довічне  успадковуване володіння громадянам, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства.

Земельний кодекс України від 13 березня 1992 року (ЗКУ 1992 р.) передбачив право приватної власності громадян на землю, зокрема право громадян України на одержання у власність земельних ділянок для особистого підсобного господарства (стаття 6 ЗКУ 1992 р.). Поряд з цим, збереглось право постійного та тимчасового користування землею. Відповідно до статті 7 ЗКУ 1992 року у постійне  користування  земля  надавалась  Радами  народних депутатів із земель, що перебували у державній власності, громадянам України  для, зокрема, ведення особистого підсобного господарства. У тимчасове  користування  земля  надавалась  Радами  народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок” передбачив сільським,  селищним,  міським  Радам  народних  депутатів забезпечити  передачу  протягом  1993 року  громадянам  України  у приватну власність земельних  ділянок,  наданих  їм  для   ведення особистого підсобного господарства, будівництва  і  обслуговування жилого будинку і господарських  будівель  (присадибна  ділянка), садівництва,  дачного  і  гаражного  будівництва, у  межах  норм, установлених Земельним кодексом України (пункт 1 Декрету). Пункт 3 Декрету передбачав, що право приватної власності громадян  на  земельні  ділянки, передані  їм  для  цілей,  передбачених  статтею 1 цього  Декрету, посвідчується  відповідною Радою народних  депутатів, про що робиться  запис  у  земельно-кадастрових  документах, з  наступною видачею  державного акта на право приватної власності на землю.

Таким чином, правовий статус земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства залежав від того, коли саме та у якому порядку громадянин набув право на цю земельну ділянку.

Пункт 6 розділу Х Земельного кодексу України передбачав, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні були до 1 січня 2005 року, а згодом відповідно Закону України “Про внесення змін до Земельного кодексу України” від 06 жовтня 2004 року № 2059-IV до 1 січня 2008 року, переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Рішенням Конституційного Суду України у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 положення пункту 6 розділу Х Земельного кодексу України визнані неконституційними в частині зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди.

Як зазначено у пункті 5.3. Рішення Конституційного Суду України у справі про постійне користування земельними ділянками від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у контексті розвитку земельного законодавства, “поряд  із  впровадженням  приватної власності на землю громадянам,  на  їх  вибір,  забезпечувалася можливість  продовжувати  користуватися  земельними  ділянками  на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового  користування.  При  цьому  в будь-якому  разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю,  так і  будь-яке  обмеження  права  користування  земельною ділянкою у зв'язку з непереоформленням правового титулу”.

З наведеного вбачається, що громадяни, які свого часу набули у встановленому законодавством порядку право постійного користування земельною ділянкою, мають право продовжувати користуватись нею, і не ґрунтуються на нормах законодавства вимоги до таких громадян оформити право власності або ж укласти договір оренди на таку земельну ділянку, як це має місце у ряді справ. Якщо ж земельна ділянка отримана у тимчасове користування, слід у кожному конкретному випадку проаналізувати чи таке право не припинилось і чи існують підстави та волевиявлення сторін для продовження відносин з користування земельною ділянкою, зокрема укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до статті 125 ЗКУ право власності на земельну ділянку а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, наступні:

  • право   власності   на   земельну   ділянку  посвідчується державним актом,  крім випадків, 
  • право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель  приватної  власності   без   зміни   її   меж,   цільового призначення, посвідчується: цивільно-правовою   угодою   щодо   відчуження   земельної ділянки,  укладеною  в  порядку,  встановленому  законом,  у  разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; або свідоцтвом про право на спадщину,
  • право    постійного    користування   земельною   ділянкою посвідчується державним актом  на  право  постійного  користування земельною ділянкою,
  • право  оренди  земельної  ділянки  посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Громадянин, якому за рішенням ради передано земельну ділянку у приватну власність, у подальшому відповідно до статей 22, 25, 26, 56 Закону України “Про землеустрій” від 22 травня 2003 року може звернутись до розробників документації із землеустрою за виготовленням технічної документації із землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку (державного акта на право власності на земельну ділянку).

Громадяни, які набули право власності на земельну ділянку на підставі прийняття спадщини, зберігають право власності на земельну ділянку. Відповідно до статті 1297 ЦКУ спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Відповідно до частини статті 1268 Цивільного кодексу України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Держкомзем у своєму Листі щодо застосування терміну “самовільне зайняття земельної ділянки” від 16.08.2006 року № 14-17-4/6045 з питання щодо притягнення осіб до відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки зазначив, що у випадку коли громадяни ти юридичні особи, яким земельні ділянки надані у власність чи користування рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, приступають до їх використання до виникнення права власності чи права користування ними (до оформлення правовстановлюючих документів), у цьому випадку має місце використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів, а не їх самовільне зайняття. Це ж стосується земельних ділянок, право на які набуто на підставі міни, дарування, успадкування, інших цивільно-правових угод (у тому числі на підставі угод про купівлю-продаж майна чи земельних ділянок), якщо земельні ділянки використовуються без правовстановлюючих документів.

Таким чином, правильне застосування органами державної влади і місцевого самоврядування вищенаведених норм законодавства щодо набуття громадянами прав на земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства має важливе значення серед інших питань правозастосування, оскільки покликане не допустити порушення прав та інтересів осіб, гарантованих Конституцією та законодавством України.

 

Автор: Белічук Наталія

Примітка: інформація та законодавство станом на 03.07.2012 р.