Про приватну власність на землі природно-заповідного фонду

Громадяни України, реалізуючи гарантоване статтею 14 Конституції України право набуття землі у власність, звертаються про безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в межах норм, встановлених статтею 121 Земельного кодексу України (ЗКУ). Однак, процес безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами породжує, що закономірно, ряд питань юридичного характеру, зокрема щодо можливості та порядку безоплатної приватизації земельних ділянок, які за своїм цільовим призначенням віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

 

Стаття 19 ЗКУ передбачає, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв‘язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Визначивши особливий правовий режим для різних категорій земель України відповідно до їх основного цільового призначення, законодавець тим самим встановив для кожної з категорій особливості щодо порядку набуття прав та умови використання земель, межі права власності та права користування землями, засади державного управління та контролю за земельними ресурсами, здійснення їх охорони, відповідальність за порушення земельного законодавства тощо.

Цільове призначення земельної ділянки означає використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому  законодавством порядку (стаття 1 Закону України “Про землеустрій” від 22 травня 2003 року № 858-IV із змінами і доповненнями). Відповідно до частини 1 статті 20 ЗКУ віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Стаття 81 ЗКУ передбачає, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності, приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.

Відповідно до статті 121 ЗКУ громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для  ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не  більше  0,15 гектара,  в містах - не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів - не  більше 0,01 гектара.

Громадянам передаються у власність та надаються у користування землі сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва (частина 3 статті 22 ЗКУ). При цьому, землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури у тому  числі  інфраструктури  оптових  ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей (частина 1 статті 22 ЗКУ).

Таким чином, безоплатно приватизувати земельні ділянки для ведення фермерського господарства, особистого селянського господарства, ведення садівництва громадяни України можуть лише із земель сільськогосподарського призначення. Відповідно, безоплатно приватизувати земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) громадяни можуть із земель житлової та громадської забудови, так як до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об‘єктів загального користування (статті 38, 40 ЗКУ).

Що ж стосується земель природно-заповідного фонду, то відповідно до статті 43 ЗКУ землі природно-заповідного фонду – це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. За змістом статті 44 Земельного кодексу України землі природно-заповідного фонду за своїм цільовим призначенням складаються із двох видів:

  • землі природних територій та об‘єктів (природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам‘яток природи, заповідних урочищ);
  • землі штучно створених об‘єктів (ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам‘яток садово-паркового мистецтва).

Землі природно-заповідного фонду є землями з особливим режимом охорони і повністю або частково вилучені з господарського обороту.

Стаття 45 ЗКУ передбачає, що землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Разом з тим, основний нормативний акт у сфері земельних відносин не визначає форм власності на землі для кожної з категорій територій та об‘єктів природно-заповідного фонду.

Частина 3 статті 83 ЗКУ встановлює, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під об‘єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини 3 статті 84 ЗКУ до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, землі під об‘єктами природно-заповідного фонду, що мають національне та загальнодержавне значення. Відповідно до положень Закону України “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р. (із змінами і доповненнями) природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки є об‘єктами природно-заповідного фонду загальнодержавного значення. Заказники, пам‘ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, парки-пам‘ятки садово-паркового мистецтва можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення. Регіональні ландшафтні парки і заповідні урочища можуть бути лише місцевого значення. Отже, віднесення об‘єктів природно-заповідного фонду до об‘єктів загальнодержавного чи місцевого значення, таким чином, впливає на форму власності на землі природно-заповідного фонду.

Відповідно до частини 2 статті 45 ЗКУ порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом. Таким законом, який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів, на сьогодні є вже згадуваний Закон України “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р.

Із змісту частини 1 статті 4 Закону України “Про природно-заповідний фонд України” території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, можуть перебувати лише у державній власності, що фактично і передбачено статтею 84 ЗКУ.

Землі, на яких знаходяться регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі, включені до складу, але не надані національним природним паркам, землі, на яких знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу (державній власності), так і в інших формах власності, передбачених законодавством України (комунальній чи приватній).

Землі, на яких знаходяться ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, не підлягають приватизації, тобто можуть перебувати або у державній, або у комунальній власності.

Землі, на яких знаходяться штучно створені об‘єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам‘ятки садово-паркового мистецтва) можуть перебувати у приватній власності, якщо ці об‘єкти були створені на приватизованих у встановленому порядку землях.

Таким чином, чинне земельне законодавство не передбачає можливості і не встановлює порядку безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок, які відносяться до земель природно-заповідного фонду. Положення статті 45 ЗКУ, яка передбачає, що землі природно-заповідного фонду можуть перебувати, зокрема, у приватній власності, ми розуміємо таким чином, що громадяни у встановленому законодавством порядку можуть створити на належних їм на праві власності земельних ділянках ряд об‘єктів природно-заповідного фонду відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, і тоді земельні ділянки, на яких вони розміщені, перебуватимуть у приватній власності (при цьому зміниться і цільове призначення земельної ділянки (чи її частини) і вона буде відноситись до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення). Частина 2 статті 20 ЗКУ передбачає, що зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які, зокрема, приймають рішення про створення об‘єктів природоохоронного призначення. Компетенція органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо створення чи оголошення територій та об‘єктів природно-заповідного фонду передбачена статтею 53 Закону України “Про природно-заповідний фонд України”.

Проте, і за цих умов слід мати на увазі, що відповідно до пункту 1 статті 91 ЗКУ забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням є обов‘язком власників земельних ділянок.

Відповідно до статті 9 Закону України “Про природно-заповідний фонд України” території та об'єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом  та  іншими  актами  законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Крім того, законодавство допускає додаткові види використання земель природно-заповідного фонду: для заготівлі деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання  худоби,  мисливства, рибальства та інші види використання, однак усі види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об‘єктів природно-заповідного фонду та встановленому для них правовому режиму. Цим, відповідно, і визначено межі права власності та права користування такими земельними ділянками.

 

На практиці трапляються випадки, коли громадяни виявляють бажання приватизувати земельні ділянки, які вони свого часу отримали у користування як службові земельні наділи, а зараз ці землі відносяться до земель природно-заповідного фонду.

Правове регулювання інституту службових земельних наділів, надання та умови користування ними містилось у Земельному кодексі Української РСР від 8 липня 1970 року (ЗК УРСР 1970 р.). Стаття 131 ЗК УРСР 1970 року передбачала, що службові земельні наділи надаються окремим категоріям працівників транспорту, лісового господарства, лісової промисловості, зв‘язку, водного, рибного, мисливського господарства, а також деяких інших галузей народного господарства.  

Службові земельні наділи виділялись із земель, які є в користуванні підприємств, організацій і установ відповідних міністерств і відомств, а при нестачі таких земель – із земель державного запасу і земель державного лісового фонду. Службові земельні наділи надавались для вирощування сільськогосподарських культур, а також для сінокосіння тим працівникам, у яких в особистій власності є худоба. Відповідно до статті 133 ЗК УРСР 1970 року службовий земельний наділ надавався працівнику на час його роботи на підприємстві, в організації чи установі. Припинення трудових відносин позбавляло особу, що звільнилась, права користуватись службовим наділом після зняття врожаю.

Чинний земельний кодекс України інституту службових земельних наділів не передбачає і не встановлює у зв‘язку з цим певних пільг чи переваг у процесі приватизації земельних ділянок, а статтею 118 встановив загальний порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. При цьому, за змістом статті 118 чинного ЗКУ порядок безоплатної приватизації земельних ділянок спрощений для тих громадян, які приватизовують земельні ділянки, що перебувають у їх користуванні.

Таким чином, реалізація громадянами України свого конституційного права на землю відбувається лише у порядку та відповідно до положень, що встановлені Земельним кодексом України, що покликано забезпечити законність у цій сфері, адже земля є основним національним багатством і від правильного правозастосування положень земельного законодавства залежатиме наскільки ми його збережемо для теперішнього та майбутніх поколінь.

 

 

Автор: Белічук Наталія,

станом на 26.10.2010 р.

стаття опублікована в Науково-виробничому журналі "Землевпорядний вісник", № 11, 2010